АНТИДОТ

АНТИДОТ

ЗАГАДКА РОБЕРТА КУКА

ДЖОН ЛОНЕРГАН

КОПІРАЙТ

Антидот

Джон Лонерган

Копірайт Джон Лонерган 2014

Опубліковано Smashwords

Всі права захищені.

Ніяка частина цієї книги не може бути копійована або передана в будь-якій формі будь-яким чином, в графічній, електронній формі, через інтернет або механічним способом, включаючи ксерокопіювання, запис, реєстрацію або розміщення на будь-яких інтернетних та інформаційних ресурсах або зовнішніх системах та носіях без відповідного на це попереднього дозволу видавця.

Видано: Джон Лонерган

За додатковою інформацією звертатися за адресою: lonergan.john@gmail.com

Це художній роман. Будь-яка схожість з реальними особами та подіями є випадковою.

ISBN: 150036116X (10) та 9781500361167 (13)

Опубліковано в Сполучених Штатах Америки.

ПРИСВЯЧЕННЯ

Ця книга присвячена пам’яті Роберта Коха та Луї Пастера, засновників сучасної мікробіології.

ЕПІГРАФ

Всі події, описані в романі, є вигадкою. Незважаючи на це, Staph aureus (золотистий стафілокок) стає все більш відчутною загрозою для людства. Гентаміцин, останній бастіон у боротьбі проти інфекції золотистого стафілококу, був розбитий у 1998 році, коли один пацієнт з Атланти надав документальні свідчення першого випадку стійкості цієї інфекції до гентаміцину.

Фармацевтичні компанії взялися до справи, щоб відповісти на нові ризики та знайти нові рішення. Були розроблені нові антибіотики. Давно вже треба було це зробити: останнє найбільше покоління антибіотиків, відкрите з підземних грибів, відноситься до 50-их років минулого століття.

Найбільше занепокоєння викликає ризик біотероризму. В майбутньому невеликі угрупування з екстремістськими ідеями при розумному керівництві можуть створити такі смертоносні штами.

ПЕРЕДМОВА

Цей роман розповідає про те, що може статися вже в найближчому майбутньому. Невелика спеціалізована група біологічних терористів може скористатися технологіями генетики для створення “супербактерії”, стійкої до всіх відомих антибіотиків та методів лікування. Навіть без загрози біотероризму бактеріям вдається протидіяти різним класам антибіотиків, в той час як лікарі інколи невиправдано приписують найсильніші антибіотики навіть у випадку помірних інфекцій. Глобальне зловживання сильними антибіотиками у взаємодії з еволюцією бактерій може стати реальною загрозою для всього людства.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Йосип Карашвілі, як завжди, прокинувся на світанку. Глянув з вікна своєї невеличкої двокімнатної оселі на луг та дерева зразу за ним. Підвівшись на ліжку, він спостерігав за тим, як перші промені сонця торкалися до вершин Кавказьких гір, що здіймалися на обрії десь за двадцять п’ять кілометрів звідси.

Йому захотілося їсти. “Їсти!” – промовив він, повертаючись до Маріанни, яка тільки-но прокинулась поряд. Маріанна солодко потягнулася, мов кішка, смачно позіхнувши з примруженими очима, витягла руки над головою аж до самого узголів’я ліжка з темного дерева.

“То йди і їж!” – відповіла Маріанна беззлобно. Вона знову потягнулася, витягнула ноги, повернулася до Йосипа і злегка шльопнула його долонею.

Йосип сів на краю ліжка, закрив очі. Він думав про те, як потрапив сюди і що робив минулої ночі. “Вдома, – думав він, – нарешті вдома.”

Перед ним знову постали події останніх днів: довга поїздка до аеропорту за межами Києва, затримка рейсу спочатку на одну, потім на дві і більше годин, оскільки якась механічна неполадка згодом перетворилась у дві, а то й три. “Грузинські авіалінії” не відзначалися надійністю. Через дві з половиною години літак приземлився в Тбілісі, столиці Грузії. Його сім’я вже чекала на нього біля виходу прибуття, відразу ж за пересувним бар’єром. Швидкий митний контроль, отримання чемодану та сумок з подарунками для сестер, матері та Маріанни. Він так давно вже не бачив їх усіх!

Потім всі разом всілися в “Ладу” батька, і розпочалася чотиригодинна подорож в гори Кавказу, спочатку по швидкісному шосе в чотири стрічки, а згодом по звичайній дорозі, що серпантином здіймалася все вище та вище. Вони спустилися в дві долини, далі знову підіймалися через два гірських перевали і нарешті добралися до їх долини, до Ахмети — його рідного міста.

Батько під’їхав до дому, висадив Йосипа, його матір Ірину, сестер та Маріанну, витягли багаж. Молодша сестра Йосипа Ілона щебетала без упину, розповідаючи про своє навчання в Тбілісі, нових друзів, страви, одяг, хлопців, своє захоплення та перші враження від життя в великому місті. Йосип з задоволенням слухав її, згадуючи себе в шістнадцять років, коли все здавалося таким новим, таким вражаючим.

Катерина, його старша сестра, говорила мало. Вона лише погладила його по голові і повторювала час від часу: “Йосипу, як добре, що ти повернувся!”

Йосип розмовляв з усіма: з матір’ю, з батьком, з сестрами. Але очі його були приковані до Маріанни.

Йосип та Маріанна вечеряли в домі батьків Йосипа в пригороді Ахмети. Йосип розповідав про Україну, про своїх колег по лабораторії, про цікаві, інколи кумедні звичаї та традиції в Україні. Його мати посміхалася, весь час перебивала його, пропонуючи ще одну грушу або ще трохи дзадзікі.

Йосип насолоджувався пахощами, безладдям, гамором та теплом родинного обіду. Повітря було насичено ароматами грузинських приправ: часнику, кінзи, чабру, м’яти, перцю. В оздобленні світлиці чого тільки не було: колекція фігурок, мережива, серветки, статуетки, сувеніри, ікона із зображенням Христа та портрет Сталіна на стіні. Пляшки з водою, вином, тархуновою настойкою та домашньою грушевою наливкою прикрашали стіл. Батько Йосипа не забував доливати в склянки, а Йосип тим часом пригощав усіх своїми розповідями про життя в Україні.

Йосип піднявся з-за столу вже за північ, поцілував батька та матір, сказав, що повинен відвезти Маріанну додому. Катерині він прошепотів на вухо: “Я не повернуся до ранку. Потім хочу, щоб ти мені розказала, як поживаєш.” Катерина, задоволена такою таємничістю, посміхнулася й кивнула. Йосип відвіз Маріанну до родинної мисливської хатинки в горах над селищем. Заснули вони лише о четвертій ранку.

Маріанна промовила в спину Йосипові: “Бачу, що українки не давали тобі втратити форму, Йосипе.”

“Вони були лише для дозвілля, Маріанно, – дражнив він її, – щоб побути зі справжньою жінкою, мені слід було повернутися до Грузії.” Йосип повернувся до Маріанни і шльопнув її по сідниці.

В очах Маріанни заблискотіли грайливі іскорки: “Я думала, що за всіма тими оксанами та наталками в Україні ти геть забудеш про твою грузинку, Йосипу.”

Йосип обхопив руками обличчя Маріанни і поцілував її довгим пристрасним поцілунком. Коли вони нарешті підвелися з ліжка, сонце було вже досить високо в небі.

“Їсти, жінко,” – жартівливо закомандував Йосип.

Маріанна ще звечора вклала в багажник “Лади” пакунки з грушами, свіжим домашнім сиром та типовим для цих місць селянським хлібом з товстою шкуринкою. Вона понишпорила по примітивній кухні і повернулася з чайником та чаєм. Через кілька хвилин простий стіл було вже накрито.

Після сніданку Йосип розповідав їй про своє життя в Україні, про роботу в лабораторії та свої плани на майбутнє.

Йосип вивчав біологію в Тбілісі, коли його прийняли на кафедру мікробіології Київського університету. Його робота з вивчення експресії генів у золотистого стафілокока отримала високе визнання.

Йосип був високим, видним кремезним хлопцем, а тому швидко знайшов собі друзів у Києві. Ще в Тбілісі він грав у хокей і досить успішно продовжував грати у складі київської команди, аж доки навчання та дослідницька діяльність не почали забирати все більше й більше часу. Та все ж він не втратив контактів зі своїми старими товаришами по команді з Тбілісі навіть після переїзду до Києва.

До речі, один з його найкращих тбіліських друзів, Пата Ахметалі, переїхав до Парижу. Йосип працював вже при Київському університеті, коли Пата знову з’явився в його житті. Пата зателефонував йому якось серед ночі:

“Йосипу, генацвале, так добре знову чути твій голос. Все ще колупаєшся зі своїми мікробами?” – Пата завжди підсміювався на Йосипом, оскільки йому здавалось кумедним, що такий здоровань міг знаходити задоволення в роботі з бактеріями.

“Пата, а ти все ще дошкуляєш парижанкам? Що трапилось: грузинські жінки недостатньо пристрасні як на твій смак?”

Йосип уявляв собі, як Пати задумався у пошуках підходящої дотепної відповіді. “Ні, просто викладаю для місцевих красунь уроки грузинського кохання,” – засміявся Пата.

“А якщо серйозно, друже, що втримує тебе так далеко від домівки та рідних? Моя сестра Катерина весь час розпитує мене про тебе.”

“Я не можу говорити про це по телефону, генацвале. Але я б з радістю розповів тобі особисто при зустрічі.”

“Що, ти повертаєшся до Грузії, старий?”

“Ні, але моя дослідницька група з задоволенням взяла б на себе всі витрати у тому разі, якби ти приїхав до Парижу на кілька днів.”

Ця пропозиція застала Йосипа зненацька. Париж! Він так багато читав про це місто, безліч його друзів побували там. Йосип ніколи не виїжджав за кордони колишнього Радянського Союзу, якщо не брати до уваги участь у семінарі з мікробіології в Гельсінкі чотири року тому. Йосип не вважав той семінар подорожжю за межі імперії.

“Пата, що ти хочеш цим сказати? Ти уявляєш собі, наскільки я тут зайнятий?”

“Так, Йосипу. Твій професор каже, що він без тебе як без рук.”

Йосип знову здивувався. Це правда, що Пата знав його професора, теж грузина. Але Йосип навіть не уявляв, що вони можуть спілкуватися між собою. Так виходить, що Ахметалі наводив про нього довідки?

Пата пояснив Йосипові, що він працює над надзвичайно захоплюючим проектом, над чимось таким, що безумовно було б для Йосипа «дуже цікавим». Він умовляв Йосипа відкласти всі свої нагальні справи на кілька днів і провідати свого старого друга в Парижі. Оскільки Йосипові дуже хотілося знову побачити Пату і не менше – побачити Париж, від здався. Він не знав, з ким Ахметалі працював на той час. Вони не спілкувалися вже кілька років, з часів захисту їх кандидатських дисертацій.

Йосип все ще сумнівався: “Пата, зачекай, спочатку я повинен поговорити з моїм професором у Києві. Потім я зателефоную тобі і скажу, чи зможу приїхати.”

Йосип поговорив з професором, і на його подив той поставився до поїздки з великим ентузіазмом. “Тобі напевне сподобається їх робота,” – заявив він Йосипові. Карашвілі навіть не думав, що професор так добре проінформований про роботу дослідницької групи, в якій працював Ахметалі.

Чотири дні потому Йосип прибув в аеропорт Шарля де Голля рейсом «Грузинських авіаліній». Пата приїхав по нього на великому старому БМВ, на спідометрі якого вже було понад 200 000 кілометрів пробігу. Авто було геть прострочене запахом старої шкіри та дуже міцних сигарет «Галуаз». «Цій машині більше років, ніж мені,» – посміхаючись, сказав Йосип другові.

“Та не зовсім. Вона виглядає старою, але в неї потужний двигун, і вона мчить мов стріла,” – відповів Пата, – “швидкість може знадобитися в будь-який момент.”

Коли вони вже їхали з терміналу до міста, Пата сказав: “Йосипу, генацвале, я такий радий, що ти зміг приїхати. Повинен визнати, що до останнього не був упевнений, що ти взагалі зможеш вибратися.”

“Я теж, друже. Мене умовив мій професор, хоч і не розповів мені, чим ви тут займаєтеся. Він лише сказав, що для мене це напевне буде цікаво. І вигідно,” – додав Йосип.

Пата кивнув. “Вигідно? Так, Йосипу. Але не тільки це. Тут є можливість показати тим російським покидькам, де раки зимують.” Так вперше з моменту прибуття Йосипа Пата виказав те, що насправді займало його понад усе. Росіяни. Росіяни жорстоко придушили повстання в Грузинській республіці, яке захлинулося в короткочасній, але дуже кровопролитній війні 2016 року. В той час Йосипові було лише п’ятнадцять. Він був надто малим, щоб воювати, але втратив у тому конфлікті з росіянами дядька та старшого брата. В той час, як увесь світ лише спостерігав, не маючи чи то змоги, чи то бажання втрутитися, маючи російські війська на власному «задньому дворі».

Пата спритно вів машину по швидкісній магістралі в полуденному потоці з аеропорту у напрямку Бульвар Періферік, в’їхав на швидкісну кільцеву Парижу на Порт-де-Клінянкур і потім виїхав з неї в південно-західній частині міста. Після того він перейшов на A13 і поїхав далі до західних пригородів Парижу, у напрямку Рамбуйє та Шеврезу, своєрідного мережива з долин та лісів, чверть години на захід від Версаля. Далі вони мчали вже по Рут Національ, повз квартирні будинки для малозабезпечених сімей з такими малесенькими квартирами, що більше нагадували клітки для кролів, повз оптові склади меблів за зниженими цінами, станції техобслуговування, торгові центри та дешеві придорожні однозіркові готелі для провінціальних комерційних представників з обмеженим бюджетом. Пата все їхав та їхав: повз сортувальну залізничну станцію, під заповненим рухом швидкісним шосе, потім через міст над рейсовою колією.

Після того, як вони проїхали повз сортувальну станцію, дорога пролягла через густий ліс. Потім вигулькнула на поля і знову поринула в ліс. Так вони їхали до Родона — невеличкого містечка, що розкинулося серед полів десь приблизно за вісім кілометрів від лісів природного парку Шевреза.

Пата проїхав повз мерію, будинок міської адміністрації, повз булочну, церкву X^го століття, кілька житлових будинків. Потім він звернув на бокову вулицю, по обидва боки якої здіймалися високі кам’яні та залізні ворота, ще один поворот вправо у невеличкий глухий провулок. Проїхавши повз три будинки, Пата нарешті зупинив машину, вийшов і відімкнув великі металеві ворота зеленого кольору. Коли Пата розчинив їх, Йосип побачив старий двоповерховий сільський дім в оточенні високих дерев, що здіймалися набагато вище його даху. Кладка з білого каменю говорила про те, що він був побудований в середині XVIII-го століття, але напевне спочатку тут був хлів або конюшня, яку з часом переробили на житло, перекривши дах більш сучасними матеріалами та додавши великі французькі вікна та двері з фасаду. Коли Пата відчинив дверцята машини, Йосип відчув густий аромат жасмину та троянд, що буяли в саду.

“Ласкаво прошу до нашої лабораторії,” – промовив Пата, знову сідаючи за руль, щоб в’їхати на подвір’я.

Йосип виліз із машини, витягнув сумку і повільно пішов до непримітних вхідних дверей. Вони вели відразу ж до невеликої кухні.

“Йосипу, ласкаво просимо до Тбілісі-Вест!” – загримів кудлатий здоровань, схожий на ведмедя, розцілувавши Йосипа в обидві щоки. То був Євген Гайдар, його давній шкільний друг з Ахмети. Він був добре відомим в Грузії борцем з вільної боротьби, виступав на змаганнях у важкій вазі вже з п’ятнадцяти років. Після школи Йосип більше не спілкувався з ним. Він перебрався до Москви, потім до Києва, а Євген, як казали, поїхав вчитися до Сочі.

“Євгене, де ти пропадав? Я тебе вже сто років не бачив, ще зі школи,” – зрадів Йосип.

Євген всадив Йосипа до столу у кутку, де на них вже чекала пляшка грузинської спиртової настоянки тархуну, хоча й без етикетки, та три маленьких склянки.

Євген театрально та урочисто підняв пляшку, показуючи її другові. “Бачиш, це справжня настоянка тархуну, а не те намішане пійло, що продають у Києві! Це від сусіда мого брата з Тбілісі, і він дає його лише друзям. Будьмо! За здоров’я, за вдачу, за нашу рідну Грузинську Республіку!”

Йосип, дивлячись Євгенові прямо в очі взяв свою склянку і, не відриваючи погляду, залпом випив. Продемонстрував порожню склянку Євгенові, зі стуком поставив її на стіл одночасно з земляком. “За нашу рідну Грузію!” – мовив він. “За нашу скору незалежність!” – прошепотів вже про себе Йосип.

“А тепер ходімо, генацвале, покажу тобі, чому ми змусили тебе їхати хтозна звідки в це крихітне містечко у Франції.” Євген провів Йосипа та Пату через кухню, повз світлицю, до дверей, що вели до вузьких сходів. Йосип помітив, що старе нефарбоване дерево східців геть стерлося від багатолітнього снування по них. Коли вони зійшли донизу, побачили там маленьку кімнатку, що ледве-ледве вміщувала трьох дорослих чоловіків. В ній були стіл, простий дерев’яний стілець, книжкова шафа вздовж однієї з земляних стін. Проста гола лампочка без абажуру освітлювала приміщення. В повітрі пахло землею та сирістю.

Євген посміхнувся, побачивши розчарування Йосипа. Заздалегідь насолоджуючись ефектом, він на щось натиснув за книжковою шафою, яка відсунулася по невидимим полозам, відкривши шлях до ще одних дверей. Коли Євген відкрив їх, Йосип заглянув усередину і побачив лабораторію з білими стінами, десь приблизно в дев’ять квадратних метрів, значно більшу, ніж увесь будинок над ними. За двома робочими столами працювали дівчина та хлопець з бородою, років по двадцять п’ять, обидва в білому лабораторному спецодязі. Дівчина на хвилинку відірвалася від свого мікроскопа, коли побачила трьох новоприбулих.

За обладнанням, яким була устаткована лабораторія, Йосип відразу ж зрозумів, до якого типу вона відноситься. Він відзначив стандартне лабораторне обладнання на столах, включаючи центрифуги, інкубатори та гарячі водяні бані. У кутках він помітив і більш екзотичні пристрої: ДНК-синтезатор, автоматичний ідентифікаційний інструмент, та прилад для прискорення культури бактерій. Ще в одному кутку він побачив тривимірний блок органічного синтезу та індикаторний пристрій за методом лазерної голографії. Оскільки все оснащення було за останнім словом техніки, Йосипові відразу ж стало ясно: лабораторія мала усе необхідне для проведення висококласних досліджень з мікробіології та синтезу.

“Як тобі це вдалося, Пата? – запитав Йосип. – Усе це повинно коштувати, мабуть, не менше ніж… сімсот тисяч доларів, лише за обладнання.”

“Набагато більше, генацвале. Набагато більше. Характер нашої дослідницької діяльності не дозволяє нам просто зателефонувати в OSI і замовити необхідне по їх каталогу. Ми змушені купувати …як би це краще сказати? Кружним шляхом.” Пата явно пишався своєю лабораторією і був також задоволений першим враженням Йосипа.

Йосипові дуже кортіло дізнатися про мету роботи, хоча він вже мав гадку, чим займалися його друзі в цій підпільній лабораторії. Всі троє народилися і виросли в одному місті. Всі троє втратили братів, дядьків та інших родичів в результаті постійних російських вторгнень на територію Грузії. Усіх трьох обурювала очевидна несправедливість правління Росії над Грузією з часів її захвату. Тепер Грузія вважалася “асоційованою республікою”, якою управляв маріонетковий уряд, що танцював під дудку Москви. Незалежна на папері, в дійсності Грузія була повністю під каблуком російських хазяїв.

Після поразки в дуже короткій відкритій війні розпочалися диверсійно-партизанські дії. Дядька Йосипа схопили у сутичці з російськими військами під Сухумі. Це сталося шістнадцять років тому. Один з його товаришів, якому вдалося вижити, повернувся і розповів бабусі Йосипа, що її син загинув у бою. Багато років потому Йосипові сказали, що насправді його захопили у полон і два дні катували в застінках ГРУ. Потім передали полоненого абхазцям, щоб ті його вбили. Його тіло пролежало біля абхазького військового блок-посту тиждень, і тільки після цього жінці та родині дозволили забрати його і поховати як належить.

Йосип пам’ятав ту ніч, шістнадцять років тому, коли батько прийшов до нього і розказав про смерть дядька Юрія. Самому Йосипові в той час було лише п’ятнадцять років. Йому не вірилося, що Юрій, його вчитель, друг, опора та підтримка у важку хвилину, загинув. Для свого віку він сприйняв цю новину досить мужньо, в той час як його батько плакав. “Я вб’ю тих мерзотників, що вчинили це, батьку,” – холоднокровно заявив Йосип, – “обіцяю тобі”. Йосип завжди пам’ятав про свою обіцянку.

Старший брат Йосипа вступив до лав грузинського опору, приєднавшись до однієї з партизанських груп в горах Кавказу. Йосип не знав напевне, чи той був ще живий, але казали, що весь загін потрапив до рук росіян з вини зрадника з числа своїх. Він уявляв, як російський спецназ захопив зненацька серед ночі та вбив його брата та інших. В останнє Йосип бачив брата десять років тому.

Після підкорення Грузинської республіки росіяни призначили своїх людей на найважливіші посади органів влади по всій країні. Вони знову націоналізували грузинські приватні компанії та задавили податками всіх конкурентів. Гірше того, вони навезли таджиків, казахів та інших мусульман, які зайняли керівні посади по всій країні. Йосип, як і всі корінні грузини, був християнином. Грузини з давніх часів належать до грузинської православної церкви, гілки православного християнства. Їх релігія є часткою їх самосвідомості. Грузинське християнство було тим, що відрізняло їх від інших мусульманських та християнських країн, зокрема від Туреччини, що оточує Грузію з трьох сторін.

Тисячу років тому пращури Йосипа боролися за незалежність від монголо-татарської орди, турецьких та перських полчищ. Як усі справжні грузини, Йосип ріс на розповідях про жорстокість мусульман. Той факт, що росіяни призначили не християн на провідні державні посади, викликав хвилю гніву серед тих, хто вважав себе патріотами Грузії. Крім того, він запалив ненависть в серцях корінних грузинів у відношенні до російських гнобителів.

Зі своїм всього лише п’ятимільйонним населенням Грузія не могла кинути відкритий виклик завойовникам. Її вороги в Москві та сусідніх мусульманських країнах чисельно переважали її в тридцять разів. Грузини були змушені дотримуватися більш хитрого підходу, щоб зберегти свій статус республіки, хоч і з дуже обмеженими правами. Грузинські сім’ї відправляли своїх кращих синів в Москву та Київ, щоб вивчали науки та економіку. Грузинські студенти вважалися дуже старанними, а також дуже наполегливими у досягненні поставленої мети. Сталін був грузином, і всі грузини були такими ж енергійними та безпощадними. Грузини, незважаючи на їх нечисленність, проникали в усі сфери російського життя. Вони були скрізь: в наукових колах, в уряді, в торгівлі, особливо в тіньовій економіці завдяки грузинській мафії.

Грузинська мафія була відома як найбільш високоорганізована та найжорстокіша з кримінальних структур, що діяли на просторах нової Російської імперії. Через групи своїх молодчиків грузини збирали “дань за кришування” з пунктів продажу сигарет та спиртного, овочів та фруктів, з ресторанів, а в портових містах — зі спілок докерів. Грузини не без підтримки чеченських найманців привласнювали частину з кожного нового рубля, заробленого в російській торгівлі.

Як і безліч інших кримінальних структур, члени грузинської мафії були великими патріотами. Вони з презирством ставилися до росіян, навіть коли жили за їх рахунок. Ватажки грузинської мафії були основним джерелом фінансування патріотичних підпільних груп опору. Їх гроші, їх зв’язки давали змогу надавати вагому підтримку патріотичній боротьбі проти переважаючих сил ворога. Дядько та брат Йосипа, хоч і не були безпосередньо пов’язані з мафією, воювали зі зброєю, купленою на її гроші. Сім’я Йосипа, усі його друзі вважали грузинську мафію головним оплотом у боротьбі проти російських полчищ.

Йосип зрозумів, що його друзі були пов’язані з грузинською мафією. Він також відразу ж зрозумів, що така коштовна лабораторія могла бути устаткована лише за рахунок мафії.

“Пата, покажи мені, чим ви займаєтеся в цій лабораторії,” – сказав Йосип. Цілих дві години Пата та Євген розповідали другові про свій проект. Йосип слухав уважно, час від часу задавав кілька питань, робив для себе нотатки. Те, що він почув, ще більше зацікавило його. Надані пояснення з наукової точки зору йому здалися баготообіцяючими. Більше того, на його думку їх схема була досить дотепним методом боротьби з всесильними ворогами, що оточували його рідну Грузію з усіх сторін.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Над пагорбами Ла-Хойя зійшло сонце, і відбиті пальмовим листям промені заполонили квартиру сонячними зайчиками. На даху сусіднього будинку верещав дикий папуга. Будильник Роберта Кука проектував на стелю кімнати час та дату: 07 год. 14 хв., 4 травня.

Роберта Кука розбудив його настінний комп’ютер: жіночий голос тихо розповідав про події минулої ночі за програмою “Добірка новин для вас”. Роберт терпіти не міг всі види спорту окрім тенісу та бігу, а тому слухав тільки про них. А як лейтенантові поліції, йому, звичайно, хотілося також дізнатися про події з кримінальної хроніки. Інтереси його були досить широкими: він слухав про наукові відкриття, збір грибів, екстремальні види гірськолижного спорту та космічні дослідження.

“Події за ніч: японський мікробіолог Хіроміцу Якаші заявив про перше застосування біологічного двигуна для…” Роберт промовив “Музика!”, і з екрану відразу ж залунала його улюблена вранішня музика — Арета Франклін. Він сів на ліжку, опустив ноги на підлогу, швидко піднявся й пішов до стінної шафи в іншій спальній кімнаті.

Коли він встав, його настрій змінився. “Музика, – знову замовив він. – Філіп Гласс. Щось, чого я не слухів останнім часом.” Колір стіни змінився на зелений, музика залунала з-під підлоги та зі стелі. Роберт просунув ноги в кросівки для бігу, які відразу ж зручно облягли ногу, натягнув шорти. Він понюхав футболку за білим написом “Відділ поліції Сан-Дієго” на чорному фоні. “Непогано,” – сказав він про себе, натягуючи її. Вже через кілька секунд він збігав сходами триповерхового будинку, в якому знаходилася його квартира.

Крук біг повз ряд житлових будинків “з видом на океан”. Насправді ж, єдиний вид на океан в його квартирі був зображений на постері в невеличкій кухні. Скоро він був уже на Проспект-стріт, що вздовж скелястого узбережжя з водорізами вела до берегового обриву Ла-Хойя. У вранішньому серпанку океану він ледве-ледве вирізняв обриси Інституту океанографії Скріппса та Каліфорнійського університету, а на крутому березі, покритому соснами Торрея — кампус Сан-Дієго. Роберт з задоволенням вдихав солоне повітря океану, насолоджуючись вологістю серпанку, пронизаного сонячними променями, та відчуваючи легку прохолоду — якраз те, що треба для ранкової пробіжки.

Його батьки, які давно вже розлучилися, познайомилися в комуні неподалік від Таосу, штат Нью-Мексіко. Його батько Тед все ще жив у комуні, вільній общині шестидесятилітніх чоловіків та жінок. Вони жили в комунальних квартирах на зразок індіанських поселень, збираючись усі разом за столом за їжею, покурюючи гашиш, розповідаючи історії та легенди та милуючись заходом сонця.

Мати Роберта залишила комуну, коли йому було всього лише три роки, щоб стати художницею в Санта-Фе. Їй набридло вирощувати курчат та чужих дітей.

Коли Роберт пішов до школи, він розповідав вигадану історію, що його батьки померли, а тому його ростили місіонери. Коли про це почув учитель, він не на жарт стривожився, доповів директорові, а той запросив на розмову батька Роберта. Директор був більше занепокоєний, ніж сердитий: “Чому, Роберту, ти вигадав цю історію про померлих батьків?” Роберт не міг нічого відповісти. Він розплакався. Він же не міг сказати: “Тому що я хочу інших батьків. Кращих.”

Роберт обожнював свого брата Джо. В привітному безладді Таоської общини він був для Роберта і вчителем, і другом, і особистим охоронцем. Саме Джо піклувався про те, щоб Роберт робив домашні завдання, навіть ходив розмовляти з учителями про його успіхи, коли їх батько був у занадто очманілому від наркотиків стані, щоб відвідувати батьківські збори.

Джо був з ним завжди. Він уважно слухав його розповіді, терпляче допомагав йому в усіх шкільних негараздах з однокласниками.

Якось вранці, коли Робертові було дванадцять років, а Джо минуло чотирнадцять, у Джо дуже розболілася голова та піднялася температура. Шкільна медсестра відправила його додому. З кожною годиною головні болі ставали все нестерпнішими. Вночі Джо спав уривками, а десь опівночі Роберт прокинувся від його плачу. Тед всадив синів у старий “Фольксваген” і подався з ними до лікарні Сант-Вінсент, що знаходилася в ста двадцяти кілометрах від общини, в Санта-Фе. Медсестра приймального покою швидкої допомоги дала Джо знеболювальні таблетки та відправила в палату на спостереження. На той момент температура у Джо була 39,5 градусів, і він не міг говорити розбірливо.

Роберт пам’ятав, як спав тієї ночі в місцевому готелі найекономнішої мережі “Бест-Вестерн”, що для них було великою розкішшю. Свіжі простирадла. Екран комп’ютера! Коли вони повернулися рано вранці до лікарні, Джо був у реанімаційному відділенні. Лікарі призначили йому крапельницю з антибіотиків IV покоління та розчин Рінгера. Він не впізнав ні брата, ні батька. Тед часами стояв над сином, в той час як Роберт сидів на стільці в палаті. Десь о четвертій дня Джо підвівся на ліжку, поглянув на батька та брата і посміхнувся. Потім знову відкинувся на подушку. О шостій вечора Джо помер.

Всі ці роки Роберт звинувачував медсестру приймального покою, що не врятувала життя Джо. В душі Роберт був упевнений, що Джо можна було врятувати, якби йому відразу ж поставили вірний діагноз. Він також звинувачував самого себе, що зробив дуже мало, щоб допомогти братові. Роберт присягнувся, що буде вивчати все, що стосується діагностування та лікування інфекцій, щоб допомагати іншим людям, і щоб нікого більше не спіткала доля Джо. Роберт старанно та наполегливо вчився з тих предметів, що його цікавили. Так було в середній школі та в коледжі. Одягався він дуже стримано: акуратно застібнуті на всі ґудзики сорочки та бавовняні штани. Ніколи не одягав джинси. Він настояв на тому, щоб всі звали його “Роберт”. Ніколи “Боб.”

В коледжі Таоса вчитель біології поставився з увагою до зацікавленості Роберта природничими науками. На першому курсі Роберт займався особливим дослідженням з мікробіології, а саме – грибковими культурами. Гірський ґрунт в районі Таосу виявився надзвичайно багатим на різні види грибів. Так гори стали для Роберта своєрідною лабораторією. Вивчаючи макросвіт грибів, він поступово розширив свої дослідження на мікросвіт грибків та плісняви.

Якось восени, вже на другому курсі свого навчання в Каліфорнійського університету в Сан-Дієго, Роберт запросив кількох друзів на свій дев’ятнадцятий день народження. Один з однокурсників привів з собою Дженні, що була вже на останньому курсі факультету політичних наук того ж університету. Вона та Роберт відразу ж знайшли спільну мову і проговорили всю ніч. Дженні була француженкою, до університету вона вивчала політекономію в елітному коледжі в Парижі. Невисока, темноволоса, з пронизливим поглядом, який ні на мить не відривався від нього на протязі всього часу, поки вони розмовляли. Ця її манера відразу здалася Робертові дратівливою і в той же час чарівною. Вони сперечалися про все: від політики до філософії. Через деякий час вони стали коханцями і проводили разом кожну вільну хвилину.

Тієї ж весни Дженні повернулася до Парижу. Роберт приїхав до неї восени, щоб вчитися на третьому курсі в місцевому університеті. Він продовжував свої дослідження з медичної мікробіології в Парижі під керівництвом професора Джона Вільсона при Європейському центрі з контролю та профілактики захворювань. ЄЦКЗ знаходився на базі Інституту імені Пастера, створеного знаменитим засновником мікробіології в кінці XVIII-го століття.

На відміну від кохання між Робертом та Дженні, яке під час його перебування в Парижі зійшло на нівець, його захоплення мікробіологією зростало все більше. Він повернувся до Каліфорнійського університету в Сан-Дієго, щоб закінчити четвертий курс, а потім перебрався знову до Парижу, щоб працювати над дисертацією під керівництвом професора Вільсона.

Кук пробіг по Кост-Бульвар повз два будинки, що стояли окремо від інших на узвишші, перед якими внизу відкривався чудовий вид на океан. Він звернув на стежину, що вилася вдовж берега між скелястими виступами, де у вранішньому тумані лунали пронизливі крики тюленів та чайок. Його біг був злагоджений і ритмічний, незважаючи на нерівності ґрунтової доріжки. Кук біг, не дивлячись під ноги. Він знав кожен сантиметр цієї стежини. Це був його звичний маршрут на протязі останніх п’яти років.

Стежина спускалася донизу між прибережними скелями, потім знову здиралася доверху біля парку Ла-Хойя. Кук помітив купи паперу та пластикових пакетів, накидані кругом контейнерів для сміття. “Вчора ввечері тут, мабуть, була неабияка гулянка, “ – подумав він. Роберт знав, що сміття вивозять о сьомій.

Мати Роберта, Черіл, залишила общину, щоб подорожувати по Америці. Вона жила в машині. Коли їй вдавалося щось підзаробити, вона зупинялася в дешевих придорожніх мотелях. Черіл малювала пейзажі, а потім продавала їх на місцевих ярмарках художньо-прикладного мистецтва та блошиних базарах, доповнюючи свій дохід з трастового фонду, що її батько створив багато років тому. Черіл завжди поверталася до Санта-Фе, щоб відпочити та розважитися. Вона телефонувала Робертові, коли була в дорозі. Вчора ввечері вона зателефонувала з виставки Ренесансу з Дюбюка і повідомила, що з нею все гаразд, і що вона продала картину.

Роберт біг по стежині, що збиралася уверх між валунами, звиваючись повз вілли багатіїв та знаменитостей. Дихання Роберта було прискореним, але не уривчастим. При видиху з рота виходив легенький пар, оскільки вранішнє повітря було прохолодним і дуже вологим. Довкола відчувався солодкий аромат гібіскусу. Кожна з вілл, повз які він пробігав, могла б вмістити з десяток таких квартирних будинків, як той, в якому жив Роберт. Він якраз пробігав повз найбільшу з них, таке собі громаддя з ліпнини та скла, що розпласталося по узбережжю та здіймалося доверху в три поверхи. Вілла була така велика, що ледве вмістилася на приватній території, що належала власникові, а тому для дерев’яних сходів, які вели з боку вілли до невеличкого пляжу між скелями, майже не залишилося місця.

Кук пробіг повз ще кілька показових вілл, зупинився на світлофорі, в той час як дорога вже заповнилася машинами першої хвилі ранкового час-піку. Через кілька секунд ввімкнулося зелене світло для пішоходів, і Роберт рвонув через дорогу. Молода рудоволоса жінка за кермом родстера свиснула йому вслід. Роберт посміхнувся. “Ще один день в раю,” – подумав він про себе.

Востаннє Роберт бачив батька рік тому, під час процедури зі справи про банкрутство. Якось Тед зателефонував йому ввечері, геть обкурений. Цілу годину Роберт мов кліщами витягував з його задурманеного мозку, що саме сталося.

Наступного дня Роберт поїхав до Таосу. Він зателефонував адвокатові, своєму старому приятелеві по Таоському коледжу, і той за день підготував усі необхідні документи. Адвокат взявся за праву батька, провів переговори в суді, в результаті чого батькові залишили дім, але заблокували всі кредитні картки.

Роберт біг все далі, по пішохідній доріжці, що вела спочатку вниз, а потім збиралася на пагорби Ла-Хойя. Пробігши ще три квартали, він звернув вправо на широку алею і побіг далі, не сповільнюючи свого звичного ритму. Ще через квартал алея вивела його на проїзну вулицю, він поглянув вправо й донизу, де простягався океан та виднілися пальми в центрі Ла-Хойя. Цей вид ніколи не залишав його байдужим.

Через півгодини та шість з половиною кілометрів Роберт підбігав до сходів свого багатоквартирного будинку. Кейт, хазяйка будинку, косила траву на невеличкому дворі перед будинком, штовхаючи поперед себе ручну газонокосарку.

“Доброго ранку, Кейт,” – привітав її Роберт, пробігаючи мимо. Кейт Станхоуп сповнився тридцять один рік, вона була всього лише на два роки старша від Роберта. Її подружнє життя з місцевим таоським чоловіком закінчилося розлученням два роки тому. Кейт отримала квартирний будинок у власність, щось на зразок відступних. Роберт бачив її колишнього чоловіка кілька разів в місцевих ресторанах, кожного разу з іншою дівчиною. Кейт Робертові подобалася. А її колишній чоловік ні.

Коли Роберт повернувся до своєї квартири, він промовив “вода, кава, новини,” і дім знову ожив. Роберт направився до душової, по дорозі скидаючи з себе кросівки, шорти та футболку. Він ступив до душової кабінки і нахмурився. “Трохи тепліше,” – промовив він, і температура води піднялася на пару градусів. Колір світлодіодів за водою змінився з ніжно-блакитного на світло-рожевий.

Кук намилив обличчя пінкою для бриття. Бриючись, він роздивлявся своє зображення в дзеркалі. Його темне волосся, що злегка вигоріло на каліфорнійському сонці, розділене рівним проділом, спадало до середини шиї. Роберт пригладив волосся і стурбовано розглядав поріділу маківку. Йому лише тридцять, а він вже повторює долю батька: спочатку лише залисини, на зразок “мису вдови”, а потім все більше і більше. Він був упевнений в цьому, хоча і ніколи не визнав би, якби хто його запитав.

Роберт вивчав своє обличчя в дзеркалі. Голова завелика, навіть для його зросту в метр дев’яносто, високий лоб. Яскраво-блакитні очі останнім часом набули зеленкуватого відтінку, знову ж таки як і в його батька. Під невеликим носом повна верхня губа. Його остання подружка Кеті казала, що в Роберта найгарніші губи з усіх чоловіків, що вона знала. Від матері-слов’янки Роберт успадкував високі вилиці, а від шотландських та ірландських пращурів – вольове підборіддя та чітко окреслені риси. В цілому, не таке вже й гарне обличчя, але в цілому справляло враження сильного та розумного чоловіка.

Кук натягнув на себе червоне поло, пару сірих льняних штанів, взув мокасини з м’якої високоякісної шкіри. Трохи лосьйону після бриття завершили його ранковий туалет.

По дорозі на роботу Кук зайшов на хвилинку до булочної Паннікіна, щоб прихопити кілька булочок до кави для офісу. Через десять хвилин він був уже на місці.

О восьмій годині ранку весняне сонце заливало офіс світлом. До прибуття Алана залишалося півгодини. “Привіт, Роберту,” – прощебетала Синтія, влетівши до офісу. “Привіт, Синтіє. Як пройшов уікенд?” Вона розповіла, як провела вихідні, катаючись на яхті неподалік від Енсінітасу.

Лейтенант Роберт Кук зовсім недавно відзначив третю річницю роботи в Технологічній поліції Сан-Дієго, або Т-відділі, як його ще називали. Роберт познайомився з капітаном Аланом Блеком на виставці мікробіології три з половиною роки тому. Блек розповів Кукові про новостворений відділ поліції, де застосовувалися найновіші технології для боротьби з так званими “злочинами білих комірців”, або посадовими злочинами. На Кука ця зустріч справила незабутнє враження. Через дві місяці, на протязі яких між ними відбулося ще три зустрічі, Роберт Кук приєднався до команди Т-відділу, першому і єдиному на той час в Північній Америці.

Роберт зайшов до свого кабінету, відгородженого скляними стінами, тримаючи в одній руці чашку з кавою, а в іншій булочку. Його стіл був порожній, якщо не рахувати тоненьку стопку файлів з документами в дальньому лівому кутку. На столі були лише діловий щоденник з чорної шкіри, клавіатура та мікрофон, і більше нічого. На столику під вікном була виставлена колекція колекційних машинок. На моделі 14 SLC він помітив пил. “Треба буде протерти,” – подумав він. Перед столом розташовувалися порожній хромований екран та чорне шкіряне крісло. В білій коробці на боковому столику зберігався бейсбольний м’яч з автографами “Падреса”. А в решті офіс виглядав порожнім: ніяких кімнатних рослин, ніяких дрібничок та сувенірів, все на своєму місці. Кук відкинувся назад в своєму шкіряному кріслі, поглянув у вікно на кущі олеандру, що круглий рік цвіли яскравими червоними квітами.

Він повернувся до Дейзі – комп’ютера на боковому столі. “Дай мені три найбільш термінових повідомлення, Дейзі, на подвійній швидкості.”

“Доброго ранку, Роберту. Трудишся в поті лиця? Ще ж тільки 8:13, до того ж понеділок!” – промовила Дейзі. Вона спроектувала на стіну порожній рожевий екран.

Роберт відповів: “Я випив каву з булочкою. Так що до дев’ятої можу розкрити перші п’ять злочинів.”

“З чого хочеш розпочати, з найновішого? Чи з найзахоплюючого? А, може, з найважчого?”

“Почни з найновішого, Дейзі. На екран.”

Дейзі могла читати новини вголос, але Роберт охочіше читав сам. Дейзі розпочала з останнього:

“Перша. В суботу вечором о 12:34 в локальній мережі між двома промисловими підприємствами компанії NDJ, що розташовані в Ель-Кахон та в Сорренто-Валей-Роуд, була викрита спроба НВЧ-піратства. Спроба була виявлена в реальному часі моніторинговою системою компанії NDJ, яка повідомила про це поліцію T-відділу учора. Схоже на спробу підключення до системи. Згідно даних Інтерполу та поліції Сан-Дієго “почерк” дій схожий на піратські спроби, що сталися в останній час в Нешенал-Сіті та в Куала-Лумпурі.”

“Блек передасть цю справу Петерсон. Вона майстер зі справ телекомунікаційного піратства.”

“Може, наступна тобі більше сподобається. Крадіжка мікрофлори з трьох виробничих чанів “Органік Біосайенс” в Ла-Хойя. Крадіжку викрив сьогодні вранці о 4 годині 08 хвилин черговий інспектор нічної зміни, який працює з дому. В базі даних Південної Каліфорнії, ФБР та Інтерполу немає відомостей про схожі випадки.”

“Третя. В ході рейду в компанії “Адвансд Нано-Мікрон”, що у Бекерсфільді, було виявлено фальшивий CDM-чіп. Наводку отримано від торговця краденим, арештованого в Пальмдейлі минулої п’ятниці.”

Роберт зручніше вмостився у своєму кріслі та сьорбнув кави. “Ще один звичайний уікенд у раю, Дейзі.” Дейзі змінила колір екрану на темно-зелений, очікуючи на нові інструкції.

Кук був постійним біотехнічним спеціалістом T-відділу поліції. Іншим чотирьом лейтенантам доручали справи з питань комп’ютерних технологій та комунікацій. Попередній досвід роботи в мікробіології робив Кука незамінним для співробітництва з мікробіологічними підприємствами Сан-Дієго. Багато з них працювали з біореакторами, в яких бактерії та штам дріжджів використовувалися для виробництва структурних блоків та елементів для інших продуктів.

Кук знав, що його колеги візьмуть на себе справи про НВЧ-піратство та CDM-чіп. Йому прийдеться взятися за крадіжку в “Органік Біосайенс”, якщо вона насправді була там, та крадіжка.

“Давай зберемо більше інформації про “Органік” та “Ротофарм”, а потім я візьмуся за першу справу цього ранку.” Кук посовався у своєму кріслі, подумав, що йому було потрібно, вимкнув проекційний екран.

“Дейзі, дай мені дані щодо руху грошових коштів та звіт про прибутки та збитки за останні три квартали обох компаній. А, і ще одне: якщо я не помиляюся, “Органік” недавно стала акціонерним товариством?”

“Чотири місяці тому,” – відповіла Дейзі.

“Тоді підготуй для мене прес-релізи та повідомлення в Твіттері з цього приводу. Думаю, що вся ця історія якось пов’язана з гиріпенемом.” Гиріпенем був новим чудо-антибіотиком “Ротофарму”. Якщо пам’ять на зраджувала Роберта, “Органік” виробляв для цього препарату основний елементарний структурний блок.

“Органік” поставляв свою продукцію “Ротофарму” – фармацевтичній компанії, що швидко набирала оберти в пустелі біля Бейкерсфільду. “Ротофарм” піднялася в останні десять років, незрозуміло, звідки, використовуючи розробки біотехнічних підприємств Сан-Дієго та продаючи їх продукцію. Компанію очолював Артур Мартін, який до того, як стати її президентом та генеральним директором, працював лікарем. “Ротофарм” мала репутацію жорсткого конкурента. Якщо “Ротофарм” ставила собі за мету розпочати виробництво та продаж якогось виробу або витіснити давнього конкурента, вона завжди в кінці добивалася свого.

Дейзі знадобилося приблизно п’ять секунд, після яких на проекційному екрані почалося представлення фінансової документації. Потім вона видала на робочий стіл Кука кілька прес-релізів від піврічної давності і до останніх днів, а завершила огляд великим звітом про первинне публічне розміщення акцій.

Коли Кук переглядав інформацію, деякі факти здалися йому вже знайомими. Весь той галас навкруг гиріпенему. Все виглядало так, ніби “Органік Біосайенс” розробила структурний блок під назвою гиріскриптаза, і їй вдалося підготувати його до масового виробництва. Потім вона налагодила поставку цього продукту “Ротофарму”, який розпочав випуск антибіотика. Один продукт, один покупець. В плані ведення бізнесу логіку “Органік” було легко зрозуміти.

Можлива крадіжка культур для виробництва гиріскріптази була б серйозною загрозою для “Ротофарма”. Якщо гиріпенен і був захищений патентом, то гиріскриптаза – ні. Замість цього вона вважалася частиною “комерційної таємниці”, а запатентувати можна було лише виробничий процес “Органіку”, при цьому ризик того, що конкуренти щось розвідають, був дуже високий.

Перевага “Органіку” була в тому, що вони розробили особливий вид бактерії, який використовувався для виробництва гиріскриптази. Інших способів для її комерційного виробництва не існувало, отже, ніхто б не зміг виробляти гиріпенен в комерційних масштабах без гиріскриптази.

Піратські компанії в Росії та Китаї завжди являли собою неабияку загрозу: вони виробляли медикаменти в підпільних лабораторіях, щоб потім викинути їх на ринок з величезними знижками. Не маючи змоги самим виробити цей структурний блок, будь-яка з цих піратських компаній могла б заплатити чималу суму за крадіжку бактерійних культур з виробничого цеху “Органіку”.

Кук знав, що для кращого вивчення цієї історії з крадіжкою йому доведеться навідатися як до “Ротофарму”, так і до “Органіку”.

Він ще кілька хвилин вивчав отримані дані, потім підвівся і попрямував до дверей. “Поїхали до Палацу наук,” – сказав він Дейзі по дорозі.

“Не забудь про окружне засідання о десятій, Роберту,” – нагадала Дейзі. Окружні засідання були одним з небагатьох заходів, що нагадували йому про належність T-відділу до поліцейського управління Сан-Дієго.

“Виведи на відео, Дейзі,” – наказав Роберт.

“Добре, додам до пам’яток. В даний момент рух на дорогах незначний. Щоб добратися, тобі треба десь дві години та двадцять п’ять хвилин, плюс тринадцять хвилин на балачку з Синтією, ще одну каву та візит до шефа.”

“Може, ти мені ще й зуби почистиш, Дейзі?”

“Ні, ти вже їх сам почистив вранці о 6:05. Хоча й пропустив верхні моляри з правого боку.”

“Інколи ти надто вже надокучлива, Дейзі.”

“Без мене ти б не прожив і дня.”

“Це точно,” – подумав Роберт.

Через тринадцять хвилин Роберт вже сідав до свого авто з панорамним дахом. Настроїв рівень тіні, сказав “поїхали”, і машина рушила. Вона влилася в потік другої хвилі час-піку Ла-Хойя. Роберт проїхав по Жірар авеню повз кафе “Жірар”, супермаркет “Вонс” та “Джері Панкейк Хаус” (відомий ресторан з 1954 року), виїхав на Проспект, головну торгову вулицю Ла-Хойя.

Промені травневого сонця вигравали на склі офісних вікон, вітринах магазинів морозива, фойє художніх галерей, вікнах мексиканських ресторанів (по-місцевому “тортілас та текіла”) та скляних стінах банків. Було все ще досить рано. Тепер Роберт їхав повз жилі будинки та магазини. Якась молодиця у вузьких леопардових штанях на високих каблуках жваво цокала по тротуару, прогулюючи свого карликового шпіца. Загальмувавши на переході, Роберт побачив торговця наркотиками Джека – Магазинний Візок, що вийшов на ранкову прогулянку, штовхаючи поперед себе через дорогу візок з супермаркету “Джонатан”, наповнений темно-зеленими мішками для сміття. Звичайний день в Ла-Хойя.

Роберт доїхав до Торі-Пайнз-Роуд з відкритими вікнами, вдихаючи аромат морського повітря, змішаного з запахами весняних квітів пустелі. Зовсім непогано як для початку робочого тижня. Перейшовши на швидкісну трасу I-15, Роберт перевів машину на автоматичний режим, вказавши на Etak як мету подорожі Палац наук, центральний офіс “Ротофарму”.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Йосип сидів на ганку невеличкої хатини, під карнизом. Вечірнє сонце вже торкнулося верхівок дерев, в яких ховався котедж, що поступово поринав у сутінки. З того місця, де він сидів, йому було добре видно, що нижня частина долини вже поринула в тінь. Він примружився, намагаючись краще розглянути дві чоловічі постаті, що наближалися до хатини. Вони були ще досить далеко, а тому Йосип простягнув руку до бінокля, що висів на гвіздку на стіні поряд зі стільцем.

Обидва чоловіки були в джинсах та сучасних дорогих черевиках для гірських походів. Обидва були одягнені в традиційні широкі кавказькі сорочки без комірців. Коли чоловіки наблизилися, в одному з них Йосип упізнав свого двоюрідного брата Мгеліко. З ним був дещо старший за віком чоловік, якого Йосип не знав. Згодом він дізнався, що той був добре відомою особою на просторах Нової російської імперії.

Чорні дрозди, що як завжди снували повсюди, заверещали, попереджуючи про новоприбулих.

Мгеліко першим підійшов до Йосипа. Він обняв брата і розцілував в обидві щоки. Інший чоловік стояв осторонь, очікуючи. “Йосипе, ласкаво просимо додому,” – тихо промовив він. Мгеліко відступив назад на кілька кроків, розглядаючи уважно Карашвілі. “Бачу, що Київ пішов тобі на користь. Ти в добрій формі.” Потім посміхнувся і додав: “…ручаюся, що тобі є що нам розповісти, Йосипе!”

Мгеліко, на грузинській мові означає “вовк”. Це одне з найпоширеніших імен в передгір’ях Кавказу. Вони з Йосипом виросли разом, завжди були нерозлучні, аж доки Йосип не вступив до університету і не поїхав з Ахмети. Останнього разу Йосип бачив Мгеліко два роки тому.

В той час, як Мгеліко розмовляв з братом, його старший супутник мовчки дивився на Йосипа, не промовивши ні слова. Від його пильного погляду Йосипові зробилося не по собі. Відчуваючи цю незручність Мгеліко сказав: “Йосипе, знайомся, це — Алауддін Баргішев. В Москві він більше відомий під ім’ям Чеченець“.

Баргішев був невисоким, але міцним та сильним. Його лиса голова з короткою бичачою шиєю міцно сиділа на широких мускулистих плечах. Здорові руки з широкими долонями та короткими пальцями вказували на неабияку міць. Непроникний погляд чорних очей з-під темних розлогих брів вселяв неспокій. Над повною верхньою губою звисали пишні чорні з сивиною вуса. Обличчя чоловіка не виражало ніяких емоцій, тому Йосипові було важко зрозуміти, що то була за людина, і що в неї було на думці.

Баргішев простягнув Йосипові руку для привітання й промовив: “Мені довелося немало мандрувати, щоб зустрітися з вами, пане Карашвілі.” Чоловік навіть не посміхнувся. Йосипа вразив суворий незворушний вираз його обличчя.

“Ласкаво прошу до моєї гірської оселі, пане Баргішев,” – відповів Йосип, – “Для мене це велика честь, і мені цікаво дізнатися, чим я можу бути вам так корисний, що ви вирушили в цю далеку путь. Будь ласка, сідайте ось тут на ганку.” Баргішев! Йосип змалечку чув це ім’я. “Чеченець” або як його ще називали – “Король чеченців”. Баргішев керував чеченською мафією, що контролювала неосяжні території від Москви до Тихого океану на сході та Босфору на заході. Хто з тих, що виросли в Новій Російській імперії не чув про “Короля чеченців”? І ось тобі маєш, сам, без свити та охорони, лише в супроводі родича Йосипа та його друга з дитинства! Баргішев був дуже обережним, отже навряд чи він би зважився на таке, якби справа не була дуже секретною та важливою.

Коли всі розсілися, Йосип сказав: “Тут ми можемо говорити вільно.” Марія була всередині, готувала чай для гостей. Помітивши скептичний погляд Чеченця, він додав: “За дівчину не хвилюйтеся, вона член сім’ї.” З хатини вийшла Марія, несучи підніс зі свіжозавареним чаєм, цукром, трьома розписаними жовтими квітами склянками з підсклянниками, виготовленими з оленячого рогу та срібла. На підносі була також пляшка з домашньою настоянкою з тархуна та трьома маленькими чарками. Марія поставила підніс на столик і повернулася до котеджу, щільно причинивши за собою двері.

Йосип налив настоянку в чарки по самі вінця. При цьому він крадькома поглядав на Чеченця. Той мовчки невідривно дивився на Йосипа. Йосип подав чарку Чеченцеві, потім Мгеліко. Взявши свою чарку, Йосип підняв її доверху у німому вітанні, глянувши в очі Чеченцеві, а потім Мгеліко. Він випив до дна світло-коричневу настоянку, продемонструвавши гостям свою порожню чарку, спочатку Чеченцеві, а потім Мгеліко. Після цього Чеченець зробив те ж саме. Всі троє перевернули порожні чарки і з гучним металічним дзвоном поставили їх на підніс.

“Йосипе, генацвале,” – промовив Мгеліко, – “я насправді дуже радий знову бачити тебе.” Він замовк. Йосип все ще придивлявся до Баргішева.

“Що привело вас сюди, пане Баргішев?” – запитав нарешті Йосип.

“Я прибув з Москви, пане Карашвілі. Наскільки я зрозумів, ви разом з групою вчених працюєте над одним проектом під Парижем,” – відповів той.

“Вибачте, пане Баргішев. Але я не знаю нічого ні про який проект, ні про Париж.”

“Поважаю вашу обережність, пане Карашвілі. Дозвольте мені запевнити вас у наступному: по-перше, я високо ціную вашу роботу. По-друге, я хотів би лише підтримати вас, щоб ви продовжували свої дослідження.” Коли Баргішев нахилився за чаєм, довгий рукав його сорочки відкотився. Над золотим з діамантами “Ролексом” Йосип помітив тату із зображенням оленячих ріг. Зображення оленячих ріг було символом чеченської мафії, добре відомим кожному на просторах Нової Російської імперії.

Йосип був неприємно вражений почутим. Він і гадки не мав, що чеченці причетні до проекту. Ввічливо, але досить насторожено він відповів: “Я не знав, пане Баргішев, що ви так добре проінформовані про нашу діяльність.”

Ця відповідь не викликала незадоволення Баргієва, навіть навпаки: здається, вперше з моменту свого прибуття він був задоволений. Він дістав з кишені шкіряного піджака складений аркуш паперу і мовчки протягнув його Йосипові.

Йосип швидко проглянув список на аркуші. То був список банківських переказів з секретного банківського рахунку на Кайманових островах. Більшість з них були оплатою поставникам лабораторного обладнання у Франції та в Сполучених Штатах.

“Звідки це у вас?” – запитав Йосип.

“А хто ви думали надав велику суму для вашої лабораторії в Родоні?” – запитав Баргішев. “Ніяк не та жменька грузинських революціонерів з вашого оточення.”

Йосип вже й раніше думав про це. Він вважав, що його товариш Пата отримав гроші для заснування підпільної лабораторії через грузинських патріотів, що проживали по всій території Нової Російської імперії та емігрували до США. Йосип не міг знати, хто переказував гроші на рахунок на Кайманових островах, а потім звідти – на їх рахунки в одному з французьких банків у Парижі. Йосип не задавав багато питань про походження тих грошей. Він думав…

“Ми ненавидимо росіян та абхазців точно, як і ви, пане Карашвілі”, – продовжував Баргішев. “Коли ми дізналися про ваш невеличкий проект у Франції, ми вирішили допомогти нашим грузинським друзям.”

“Будь ласка, пригощайтеся чаєм, пане Баргішев. З вашого дозволу нам з моїм другом треба переговорити хвилинку.” Йосип підвівся і попрямував вниз по зеленому лугу до кількох дерев, що росли неподалік. Мгеліко пішов за ним.

“Йосипе, це правда. Все, що говорить цей чоловік, – щира правда,” – сказав Мгеліко, поглядаючи в напрямку Баргішева. “Дядько Нікандро ручається за нього та за його підтримку в цій справі.”

Йосип ніколи не розглядав чеченську мафію як потенційне джерело підтримки. Це правда, що чеченці, як і грузини, ненавиділи російських імперіалістів. Під час правління президента Путіна Росія жорстоко підкорила Чечню, яка одного часу була незалежною республікою зі швидкими темпами економічного розвитку. Її столиця Грозний була стерта з лиця землі. Ніхто не знає, скільки людей з тримільйонного населення Чечні загинуло, а скільки розсіялося по всьому світові. Та всім – самим чеченцям, грузинам та іншим – було ясно, що в чеченців ще більше причин ненавидіти російських гнобителів.

Та все ж чеченці були мусульманами. Їх культура геть відрізнялася від грузинської. І грузини, і чеченці інстинктивно не довіряли іншим народам, включаючи один одного. Тому такий союз було малоймовірним, незважаючи на наявність спільного ворога.

Йосип задумався над тим, що почув від Мгеліко. Потім кивнув. Це означало, що він прийняв рішення: “Дякую тобі, Мгеліко, що привів його. Але я на хочу ризикувати, не хочу, щоб нашу роботу викрили.” Йосип з Мгеліко проговорили ще кілька хвилин, а потім повернулися до котеджу.

Коли вони знову сіли за стіл разом з Баргішевим, Йосип запитав його: “Якщо ви фінансували нашу роботу, Пата напевне тримав вас у курсі наших досліджень на протязі останніх двох років.” Це було не питання, а ствердження.

“Так, пане Карашвілі. Саме у світлі ваших останніх успіхів я сьогодні тут.” Він замовк, хлебнув гарячого чаю, поставив чашку на блюдце. “Гадаю, що тепер ми готові до наступної фази.”

“Наступної фази?” – запитав Йосип, – “Ви вже почали переговори з росіянами?”

“Ні, не зовсім. Це не можна назвати переговорами.’” Він замовк, вивчаючи вираз обличчя Йосипа. “Я… а точніше, ми… ми гадаємо, що росіян трбе спершу… як би це краще сказати…” Було видно, що він підшукував потрібне слово: “ Трохи підготувати”.

“Підготувати?”

“Так. Ми всі добре знаємо, що росіяни більше не вважають грузинів та чеченців загрозою для власної безпеки. Вони ніколи не повірять, що ми здатні насправді вдатися до такої складної стратегії. До використання бактеріологічної зброї. Спочатку нам доведеться довести їм…серйозність наших намірів.”

Йосип добре зрозумів значення слів Баргішева. “Сподіваюся, ви не збираєтеся насправді скористатися цими бактеріями,” – тихо промовив він. “Ми так не домовлялися. Я розробив цю бактерію лише для того, щоб нею скористатися лише в якості вагомого аргумента для проведення переговорів. »

“Так, ми дійсно хочемо провести переговори. Але лише після того, як покажемо їм, на що здатна ця бактеріологічна зброя. Тепер ми готові скористатися нею, щоб поставити росіян на коліна,” – відповів Баргішев. Коли він говорив, він уважно стежив за обличчям Карашвілі, намагаючись зрозуміти його реакцію.

“Поставити їх на коліна? Що ви хочете цим сказати?” – майже пошепки запитав Йосип.

“Ми маємо намір використати цю бактеріологічну зброю проти росіян, щоб вразити їх верховне військове командування. Виберемо кілька військових чинів з головного командування, а потім скажемо їм, що і як ми вчинили. Вони нічого не зможуть зробити, щоб запобігти подальшому розповсюдженню інфекції. І тоді вони будуть змушені надати нам все, чого ми забажаємо. »

Йосип збентежено та з нерозумінням дивився на Чеченця, його мозок відмовлявся сприймати те, що він почув. Після паузи він перепитав: “Ви що, дійсно маєте намір використати ці бактерії проти Москви?”

Баргішев був незворушний: “Так, в обмеженому об’ємі, звичайно.”

“В обмеженому об’ємі! Пане Баргішев,” – Йосип повільно та уважно підбирав слова, – “коли мова йде про бактеріологічну зброю, такого поняття як «обмежений об’єм» не існує.”

Чеченець продовжував уважно спостерігати за Йосипом. “Ви повинні були думати про це, коли підписували угоду на участь у проекті,” – відповів він.

“Послухайте,” – вів далі Йосип, – “я ненавиджу росіян не менше, ніж ви, пане Баргішев. І не менше, ніж ти, Мгеліко. Ви знаєте, що мого батька та брата вбили російські імперіалісти, коли я був ще хлопчиком. Мгеліко добре мене знає. Тоді я присягнувся, що продовжу боротьбу за нашу свободу та незалежність від росіян.”

Він замовк, дивлячись повз чоловіків у напрямку лісу, що виднівся за їх спинами. В мозку калатала одна думка: “У що я дав себе втягнути?” Потім продовжив: “Вони захопили нашу землю, замінили наш уряд на своїх маріонеток, встановили за нами тотальне шпигування, конфіскували нашу власність, змусили багатьох з нас податися в заслання або підкоритися. Я ненавиджу росіян, ненавиджу всім своїм серцем.” Його голос лунав все голосніше. Йосип глибоко вдихнув і продовжив: “Але я не можу дати згоду на використання цих бактерій проти них. Ці бактерії – зброя масового знищення. Якщо їх звільнити, вони можуть розповсюдитися скрізь.”

Баргішев помахав рукою перед його обличчям на знак не прийняття аргументів Йосипа. Він був незворушний.

Йосип повернувся до Мгеліко, шукаючи його підтримки, але марно. Тоді він знову звернувся до Баргішева. “Пане Баргішев, я з великою повагою ставлюся до вас та вашої ролі в громаді, а також до вашого прагнення до визволення з-під російського гніту. Як чеченського, так і грузинського народів. Я знаю, що ваші прагнення щирі та правдиві.” Його голос затремтів від емоційного напруження. “Але скажіть мені, будь ласка, ви коли-небудь чули про успішне застосування бактеріологічної зброї в «обмеженому об’ємі»? “

В очах Баргішева з’явилося замішання, але всього лише на один момент. “Можливо, не в наші часи, пане Карашвілі, але в минулому. Не впевнений, що це можна назвати бактеріологічною зброєю, та наші пращури кидали мертвих овець в колодязі, щоб отруїти питну воду. Можемо розглядати наш випадок як оновлену версію цієї давньої військової тактики. “

Йосип був вражений. Він розробив високостійку бактерію Staph aureus, щоб використати її як вагому загрозу проти росіян. Пата пояснив все йому саме так два роки тому, коли Йосип погоджувався на участь у проекті. За планом вони збиралися надіслати зразок організмів головнокомандуючому російської армії та силових структур з погрозою застосувати їх, якщо їх вимоги не будуть виконані. Мова йшла лише про погрозу, і аж ніяк про початок справжньої епідемії. Малося на увазі, що і грузині, і росіяни повинні були добре розуміти: після застосування зупинити розповсюдження бактерії буде дуже важко. Буде неможливо обмежити зараження, включаючи лише військові чини головного командування. Епідемія буде розповсюджуватися, вражаючи простих людей, росіян та інші народи. Як і у випадку з ядерною зброєю, учасники проекту вважали, що сама загроза застосування має рушійну силу, а не її пряме застосування. Навіть безвідповідальні терористи не могли зайти так далеко. Принаймні Йосип так гадав.

Йосип старанно підбирав потрібні слова. Він повинен був їх переконати, а не настроїти проти себе. “Пане Баргішев, Мгеліко, коли ми розпочинали роботу над цим проектом, наш намір був налякати верховне командування Росії. Ми хотіли пригрозити їм, щоб повернути нам нашу свободу. Пригрозити. Не застосовувати.”

Мгеліко поглянув на Баргішева, потім знову повернувся до двоюрідного брата. “Боюся, що попередній план змінено, Йосипу. Наші керівники вирішили, що краще буде діяти, ніж погрожувати …” Він поглянув на Баргішева, той знизав плечима. “Крім того, Йосипе, вже надто пізно. Здійснення плану вже розпочато…”

Йосип поглянув на Баргішева. “Ви її застосували? Це ви наказали?”

“Настав час діяти, пане Карашвілі,” – відповів той, без тіні сумніву у голосі.

Йосип зрозумів, що він не в змозі переконати Баргішева. Тому він хотів отримати якомога більше інформації. “Що сталося з бактеріями золотистого стафілокока?” – запитав він.

Відповів Мгеліко: “Пата перевіз їх до Москви.”

“Перевіз їх? Сам?” – стривожено запитав Йосип. Пата не був мікробіологом, він міг не знати, яких заходів слід вжити, щоб безпечно перевезти бактерії.

“Так. По правді, саме Пата запропонував цю операцію. І саме він здійснив цей блискучий план.”

“В такому випадку бережи нас всіх Господь,” – сказав Йосип.

Зустріч завершилися. Баргішев встав і попрямував до лісу.

Мгеліко теж підвівся, дивлячись на Карашвілі. “Тобі не слід було так розмовляти, Йосипе. Він дуже впливова людина.” Він винувато поглянув на Йосипа, потім на постать Баргішева, що все більше віддалялася від них. Потім Мгеліко швидко побіг навздогін Чеченцю. Спіткнувся об корінь дерева і ледве не впав. Він наздогнав Чеченця вже на узліссі, а потім вони зникли в густому темному лісі.

“Я прошу вибачення за його нечемність, пане Баргішев. Він дуже хороший мікробіолог,” – він замовк, щоб перевести дихання після швидкого бігу, потім додав: “І справжній грузинський патріот. »

“Він дурень, Мгеліко, і ти це добре знаєш.” Баргішев більше нічого не додав, і вони мовчки пішли далі по схилу.

З хатини вийшла Марія. Вона чула кожне слово, підслуховуючи за дверима.

“Що це значить, Йосипе?” – запитала вона.

Йосип заціпенів у мовчанні. “Я створив чудовисько, Маріє. » Він поглянув на неї. « Я повинен зупинити це. Якщо ні, загинуть люди. »

Він помовчав і додав: “Безліч людей…”